НАБІДИ І МАКС ВОЛОШИН: МОДЕЛІ ГРИ
DOI:
https://doi.org/10.32589/2411-3883.18.2021.246753Ключові слова:
група Набі, Максиміліан Волошин, французька культура, символізм, Art nouveau, спіритуалістична модель гри, імпровізаційна модель гриАнотація
У статті проведено паралелі між варіантами гри-драматургії та формами саморепрезентації групи Набі й «парижанина» Максиміліана Волошина. У річищі театральної утопії кінця ХІХ – початку ХХ ст. вони застосували органічні в естетиці символізму концепти гри, спектаклю, художнього перетворення реальності, користувалися стилістикою символізму в побуті й життєтворчості. Але, хоча усім притаманна посилена увага до синтезу релігій, містицизму, трансхронологічних екскурсів, їхні моделі життєтворчості, власне як і самореалізація, мають низку відмінностей у способах об’єктивації духовного. Піднесена драматургія набідів – «Мова Набі», створена П. Серюзьє, атрибутика, одяг у вигляді фелоні, щотижневі ритуали у Храмі Набі на бульварі Монпарнас, 25 – виказує їх прихильність до спіритуалістичної моделі гри. А напівжартівлива атмосфера «Ордену Обормотів» у домі Волошина в Коктебелі, розіграші та містифікації господаря тяжіють радше до сміхової культури. Волошин спирався на рецепцію мистецтва як гри й життя як мистецтва – заново твореного світу en variante locale художником, заклинателем речей. Вкупі з братством, яке виникало у його домі стихійно щоліта і формувало свої закони й ритуали, поет реалізував імпровізаційну модель гри, близьку до ігор дитячих. На відміну від патетики набідів-«пророків» волошинська гра була фрондерством щодо соціуму й тодішньої (1905-1924 рр.) російської реальності. Якщо театр набідів у проявах Art nouveau реалізував їх мету естетизувати простір, то волошинська гра, яка стала стилем його життя, вела до створення нової людини й нових стосунків. Вона сприяла не тільки творчому розвитку її учасників, але й порятунку життів під час більшовицького терору й голоду. Пізнього Волошина, з його аналізом цивілізації каїнітів та історіософською концепцією Росії, суголосного сучасним оцінкам геополітичних реалій, можна позиціонувати як провидця, котрий передбачив хід подій на століття вперед.
Посилання
Gurmon, R. (2013). Kniga masok. Moskva: Vodoley.
Kryuchkova, V. (1984). Simvolizm v izobrazitel’nom iskusstve: Frantsiya i Bel’giya, 1870–1900. Moskva: Izobrazitel’noye iskusstvo.
Kupchenko, V. (2007). Tvorchestvo i dni Maksimiliana Voloshina: letopis’ zhizni i tvorchestva. Sankt-Peterburg: Aleteyya.
Mandel’shtam, O. (1925). Shum vremeni - Chto yest’ Istina? https://istina.russian-albion. com/ru/chto-est-istina--57-iyun-2019/djulian-barns-shum-vremeni
Vospominaniya o Maksimiliane Voloshine. (1990). Moskva: Sovetskiy pisatel’.
Merlo-Ponti, M. (1992), Oko i dukh (s. 64) Moskva: Iskusstvo.
Richard, L. (1998). Epokha simvolizma. Entsiklopediya simvolizma: Zhivopis’, grafika i skul’ptura. Literatura. Muzyka. Moskva: Respublika.
Shure, E. (2000), Velikiye posvyashchennyye. Issledovaniye taynoy istorii religiy. Moskva: Sfera.
Svas’yan, K. (2017), M.A. Voloshin: Pro et Contra, Antologiya TSSO.
Voloshin, M. (1988), Liki tvorchestva. Leningrad: Nauka.
Voloshin, M. Stikhi. Stat’i. Vospominaniya sovremennikov. Moskva: Pravda.
Voloshin, M. (n.d.), Sobraniye sochineniy. Moskva: Ellis Lak.
Voloshin, M. (n.d.). Sobraniye sochineniy. Vol. 11: Perepiska s Margaritoy Sabashnikovoy. Kniga pervaya. 1903–1905. Moskva: Ellis Lak.
##submission.downloads##
Опубліковано
Номер
Розділ
Ліцензія
1. Дослідження, що публікуються у збірнику наукових праць, повинні бути виконані відповідно до чинного законодавства України та етичних норм. Основний обов’язок автора полягає в тому, щоб виконати таке дослідження, яке заслуговує на об’єктивне обговорення науковою спільнотою його значущості.
2. Автори повинні формулювати свої наукові спостереження у такий спосіб, щоб їхні результати могли бути підтверджені іншими вченими, без підробки отриманих висновків або маніпуляції ними.
3. Автори статей несуть відповідальність за зміст статей і за сам факт їх публікації.
4. Автор повинен цитувати ті публікації, які вплинули на сутність роботи, а також ті, які можуть швидко познайомити читача з попередніми роботами, важливими для розуміння цього дослідження. За винятком оглядів, слід мінімізувати цитування робіт, які не мають безпосереднього відношення до змісту дослідження. Автор зобов’язаний провести джерельний пошук, щоб знайти і процитувати оригінальні публікації, тісно пов’язані з цим матеріалом. Необхідно також коректно вказувати на джерела принципово важливих матеріалів, використаних у цій роботі, якщо вони не були отримані самим автором.
5. Автори повинні дотримуватися усіх чинних вимог щодо публікацій рукописів. Неприпустимим є плагіат та його удавання за оригінальну розвідку, а також подання до редакції раніше опублікованої статті. У випадках виявлення плагіату відповідальність несуть автори поданих матеріалів.
6. Співавторами статті мають бути ті особи, науковий внесок яких є вагомим у її зміст та які розділяють відповідальність за здобуті результати. Автор, який подає рукопис до друку, відповідає за те, щоб до списку співавторів були включені всі ті й лише ті особи, які відповідають критеріям авторства. У статті, написаної декількома авторами, той з авторів, хто подає до редакції контактні відомості, документи і листується з редакторами, бере на себе відповідальність за згоду інших авторів статті на її публікацію у збірнику.
7. Автори повинні повідомити редактора про будь-який потенційний конфлікт інтересів, на які могла б вплинути публікація результатів, що містяться у рукописі.
8. Автори повинні чітко вказати джерела всієї процитованої інформації, оформити посилання на наукові джерела відповідно до вимог ДСТУ ГОСТ 7.1:2006.
9. Редколегія має право відмовити у публікації статті за умов недотримання зазначених вимог.
10. Автор може висловити побажання не залучати деяких рецензентів до розгляду рукопису. Проте головний редактор може прийняти рішення залучити одного або декількох із цих рецензентів, якщо переконаний, що їх думки є важливими для неупередженого розгляду рукопису. Таке рішення може бути прийняте, наприклад, у тому випадку, коли є серйозні суперечності між цим рукописом і попередньою роботою потенційного рецензента.
11. Запобігання псевдонауковим публікаціям є відповідальністю кожного автора, головного редактора, рецензента, видавця й організації.
