Сучасні літературознавчі студії

АФРИКАНСЬКА ДІАСПОРА У США: МІФ ПРО ПОВЕРНЕННЯ В ДРАМАТУРГІЧНОМУ АРАНЖУВАННІ

2025-01-20T19:25:18+02:00

етою статті є аналіз репрезентації у творах афро-американських драматургів різних періодів “міфу про повернення” як однієї з конституент соціокультурного профілю діаспори. На підставі праць дослідників (Р.Коен, В. Сафран, Т. Голт тощо) ставиться питання щодо правомірності застосування концепту діаспори до афро-американської спільноти. Простежується історична динаміка ставлення чорних американців до своєї прабатьківщини у контексті рухів “Назад до Африки”, гарвеїзму та глобалізації. На матеріалі п’єс Т. Ворда (1938), Д.Вокера (1971), Л. Генсберрі (1973) та Л. Ноттедж (2009) зроблено висновок, що мотив повернення на прабатьківщину в афро-американській драматургії повертався різними гранями в залежності від панівної ідеології та культурно-психологічної атмосфери доби. Якщо націоналістичний гарвіанський рух першої третини ХХ століття уможливлював його зображення як ймовірної опції, то подальша траєкторія розвитку африканської діаспори у США перенесла його розгортання в
уявно-метафоричну площину, тоді як у добу глобалізації він дедалі частіше набирає форми перенесення дії до Африки. В цілому, у широких масштабах варіант “повернення” ніколи не розглядався як життєздатна універсальна альтернатива для чорних американців, а радше як ще один аргумент від зворотного, що спонукав їх до пошуку нових шляхів досягнення справедливості та рівності у США.

ГЛОБАЛЬНІ АСПЕКТИ ЛИТОВСЬКО-АМЕРИКАНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

2025-01-20T19:52:56+02:00

Риси литовсько-американської ідентичності зумовлені низкою історичних драм та долею біженців від радянської окупації після Другої світової війни, що розгорталася на американському континенті. Йдеться про переплетення трагедії вимушеної втрати батьківщини й держави, американського глобалізму, колоніальних травм расизму та поневолення з архетипами “литовськості” – ліс, плавна течія Неману, село, старожитності Вільнюсу,
історичні архіви та пам’ять, закарбована у світлинах. Саме на перехресті катастрофізму та ліризму, пов’язаному з природою, виникає новий глобалізм литовців у США – їхні прагнення, емпатія до уярмлених народів, залишених на узбіччі світу та тих, хто не є “членами родини”, забутих світом. Поетичний феномен американців литовського походження народжується в поезії Альгімантаса Макуса (1932–1964) та прозі Антанаса Шкеми (1910–1961). Водночас, обшир моря та простору, виражений у творах Вітаутаса Бачевічуса (1905–1970) у Литві 1930-х років кристалізується у космізм музики, її трансцендентальні хвилі та промені, висловлюючи “космічну душу музики” в Америці, яка вийшла за межі свого часу. Розвиток литовсько-американської ідентичності набуває несподіваних поворотів у філософії, фотографії та образності пережитого, феноменалізму, що досліджує глибини свідомості громадян світу, таких як Альгіс Мікунас (*1933) та Альфонсо Лінгіс (*1933). І, що найбільш парадоксально, вона повертається до Литви
як царство метафор з метою “перемогти росію” – знищити Радянський Союз через абсурдність його системи. Так, Джордж Мачунас (1931–1978) знаходить особисте вираження своєї трикстерської природи за допомогою авангардного руху “Флуксус” та мінімалізму, на який надихнув поет та кінематографіст-авангардист Йонас Мекас (1922–2019), що їх відкрили для себе литовці. Це глобальне сполучення ідентичностей постає також як посутньо американське вторгнення до Литви через культуру — поезію, літературу, музику, кінематограф, феноменалізм та політичну еміграцію, яка стала суттєвим кодом самореалізації для литовців, що пробивалися крізь цитадель радянщини з її залізними завісами.

ПІЗНІЙ ЕЗРА ПАУНД: ПИСЬМЕННИК-ЕМІГРАНТ І ПАРРЕСІАСТ

2025-01-20T20:14:31+02:00

Досліджені Мішелем Фуко семантичні, етимологічні, філософські та політичні властивості й імплікації античного конструкту παρρησία актуалізовано у творчому доробку Езри Паунда в ідеологічних і художніх репрезентаціях американської ідентичності митця як письменника, парресіаста й емігранта par excellence. Питомі атрибути парресії – відвертість, істина, небезпека, критика і обов’язок – актуалізовано Паундом в фуколдіанських
категоріях “bios” і “logos”, внутрішньо цілісної відповідності та гармонійного співвідношення між раціональним вербальним актом і способом життя. У дослідницькій перспективі життя і творчості американського емігранта-парресіаста, яка поєднує історичну специфіку епохи, національну самобутність письменника та його біографічну індивідуальність, міститься оптимальна критична оптика, котра допомагає комплексно відобразити ідеологічну позицію Паунда в автобіографіях, етерах на Римському радіо та поетикальні особливості творчості Паунда протягом і після Другої світової війни, зокрема, у циклі “Пізанські пісні” (The Pisan Cantos, 1948). У “Автобіографії” 1949 р. виступи на фашистському радіо обґрунтовано як громадянський обов’язок. Історія прилюдного, правдивого та безкомпромісного висловлювання, що його Фуко пов’язує з дискурсивною прагматикою публічних виступів античних парресіастів, актуалізується Паундом у виступах на радіо. Він прибирає образ парресіаста, і ця маска набуває нових обертонів і смислів у контексті фуколдіанської “гри на життя чи смерть”. Радіохвилі слугують катедрою для утвердження свободи слова промовцем і функціонують як модерний еквівалент трибуни. “Доктор Паунд”, увиразнений академічний титул, офіційно наданий американським університетом, акцентує санкцію автора радіопрограм на вільне вираження думки речниками упривілейованої еліти, що резонує з симбіозом інтелектуального авторитету та морально-етичної репутації у вербальних парресіаститчних актах. Тезаурус художньо-поетикальних масок
у “Пізанських піснях” доповнюється інтертекстуальним портретом Війона. Його “Великий заповіт” функціонує як своєрідний контрапункт “Пізанських пісень”. Поклик на рефрен “Епітафії в формі балади” Війона мовою оригіналу та згадка новозавітного Варрави констатує затяту впевненість у власній правоті, і такий свідомий вибір не залишає місця почуттю глибокого каяття чи сподіванню на емпатію. Текстуальні купюри при цитуванні благання Бога про прошення, яке структурує баладний жанр першотексту Війонової “Епітафії”, увиразнюють відмову від жанру палінодії, карбовано та роковано маркують акт парресії як свідомого вибору, способу життя та свободи життєвого шляху в утвердженні самости, американської ідентичності Паунда-парресіаста завдяки поєднанню беззастережного висловлення поглядів і дискурсивної естетизації жанрів автобіографії й епосу.

ПОДОРОЖ У ЧАСІ ЯК МЕТАФОРА ПОВЕРНЕННЯ ДО НАЦІОНАЛЬНИХ ВИТОКІВ НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ ЕМІ ГАРМОН “ЩО ЗНАЄ ВІТЕР”

2025-01-20T20:31:20+02:00

У статті досліджуються темпоральні трансформації як художній засіб, що слугує для переосмислення національної ідентичності. На прикладі твору Емі Гармон аналізується, як подорож головної героїні Енні Галлахер у минуле ілюструє її повернення до ірландських культурних витоків. Особлива увага приділяється впливу історичних подій та ірландської міфології на побудову наративу, а також ролі колективної пам’яті у формуванні національної самосвідомості в контексті сучасної літератури. В статті досліджується збереження культурної спадщини через призму особистого досвіду персонажів, підкреслюючи зв’язок між минулим і сучасністю в контексті літературного дискурсу. Увага акцентується на використанні часових аномалій як літературного прийому для максимізації емоційного впливу на читача. Досліджується, як нелінійна побудова часу дозволяє глибше розкрити психологічні аспекти героїв і створити багаторівневий наратив. Роман “Що знає вітер” виступає прикладом поєднання історичної реальності з міфологічними мотивами.

ХУДОЖНЄ ПИСЬМО ЯК ДОСВІД ПРОФЕСІЙНОЇ ПОДОРОЖІ: МИСТЕЦЬКИЙ ДІАЛОГ АБДЕЛЬКЕБІРА КАТІБІ Й ТАГАРА БЕН ДЖЕЛЛУНА

2025-01-20T22:19:03+02:00

Стаття присвячена висвітленню концепції художнього письма як досвіду професійної подорожі письменника-франкофона у творчих методах двох франкомовних митців марокканського походження, Абделькебіра Катібі і Тагара Бен Джеллуна. Зокрема, у розвідці здійснено аналіз ключових аспектів есею А. Катібі “Професійний чужинець” (1997), у якому автор формулює концепцію франкофонного художнього тексту як виразного транскультурного дискурсу, що в силу інкорпорації різних мовних і культурних кодів, тяжіє до культурного палімпсесту, тоді як автор такого тексту позиціонований як професійний чужинець, що практикує творчість як своєрідну мандрівку в інші мовні й культурні універсуми. На прикладі аналізу кількох сюжетів, мотивів та образів прози колеги А. Катібі Т. Бен Джеллуна (“Сліпий янгол” (1992), “Притулок для бідних” (1999), “Дон Кіхот у Танжері” (2005)) з’ясовано, що в цих текстах автора культурна подорож втілена через концерти одіссеї, літературного стажування та культурної мандрівки,
тоді як фігура персонажа-письменника набуває статусу перекладача між культурами та їхнього самобутнього інтерпретатора. Розвідка оприявнює концептуальні точки перетину в творчих методах франко-магрибських митців та прокладає траєкторію подальшого застосування транскультурних філософем як призми до прочитання актуальних франкофонних текстів сучасності.

НЕДИТЯЧА ІСТОРІЯ: ОБРАЗ ДИТИНИ-МІГРАНТА В СУЧАСНІЙ ЛІТЕРАТУРІ ДЛЯ ПІДЛІТКІВ

2025-01-20T22:36:54+02:00

Стаття досліджує, як у сучасній літературі для дітей та підлітків відображено складний досвід вимушеної міграції. Проаналізовано, як образ дитини-мігранта функціонує в літературному тексті, які теми він порушує та який вплив має на читача. Особливу увагу приділено тому, як література допомагає дітям осмислити травматичний досвід втрати дому, розлуки з рідними та необхідності адаптації до нових умов життя. Аналіз творів
сучасних українських авторів та англійської літератури дозволив продемонструвати, як образ дитини-мігранта стає своєрідним символом покоління, яке зазнало випробувань. Крім того, стаття досліджує, як сучасна література для дітей та підлітків формує нові уявлення про ідентичність, буття та місце людини у світі. Дитина-мігрант змушена переосмислити своє місце у світі, шукати нові орієнтири та створювати нову ідентичність. Література
допомагає у цьому процесі, пропонуючи різноманітні моделі поведінки та стратегії подолання труднощів. Важливим аспектом дослідження є аналіз топосу дому в контексті міграції. В статті експліковано, як поняття “дому” трансформується від фізичного простору до внутрішнього стану, до зв’язків на рівні душі. У статті також розглянуто образ дитини-мігранта у площині порівняльного літературознавства сучасної української літератури та
англійської. Особливу увагу звернено на наративні стратегії та комунікативну арку художнього твору, що дозволяє використання результатів дослідження в освітніх цілях, а також для подальших досліджень у галузі літературознавства, психології та соціології. Аналіз текстів сучасної дитячої та підліткової літератури, в яких розгортається дискурс міграції, дозволяє не лише розуміти сучасні соціальні процеси, а й конструктивно осмислювати колективний травматичний досвід, перетворюючи його на ресурс для розвитку літератури та суспільства.

ОСМИСЛЕННЯ МІГРАЦІЙНОГО ДОСВІДУ МАРОККАНСЬКОЇ ДІАСПОРИ В НІДЕРЛАНДСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ (НА ПРИКЛАДІ РОМАНУ ХАФІДА БУАЗЗИ ‘ПАРАВІЙОН’ (2003)

2025-01-21T09:23:53+02:00

Стаття покликана визначити особливості художнього осмислення міграційного досвіду марокканської діаспори в сучасних Нідерландах на прикладі роману “Паравійон” Хафіда Буаззи, який у просторі літератури звертається до так званого “мусульмансько-нідерландського питання” (“Muslim-Dutch question”). Хафід Буазза – нідерландський письменник марокканського походження. У збірці оповідань “Стопи Абдоли” і романі “Паравійон” він досліджує теми міграції, ідентичності та міжкультурної взаємодії. У романі “Паравійон” автор змоделював алегоричний світ Мореї, яка символізує традиційний мусульманський світ, та Паравійону – сучасних Нідерландів. Втілюючи дихотомію “свій” / “чужий”, ці два простори представлені відмінними системами соціальних норм, гендерних ролей, тощо. Роман звертається до проблеми асиміляції та культурного шоку, демонструючи неможливість повної інтеграції через ментальні бар’єри та упередженість. Головні герої роману перебувають у складній ситуації вибору між бажанням адаптуватися до нового суспільства та зберегти свою відпочаткову ідентичність. Автор акцентує увагу на процесі взаємного “зінакшування” через стереотипізацію і екзотифікацію, що стає на заваді взаєморозумінню мігрантів та автохтонів. Центральною є ідея непереборності культурних кордонів, яка ускладнює процес формування гібридної ідентичності. Хафід Буазза переконливо демонструє те, як мігранти змінюються під впливом нового середовища, але водночас привносять власні культурні цінності, в такий спосіб трансформуючи нідерландське суспільство.

МОТИВ БЕЗДОМНОСТІ У ВІРШІ “ВИТИНАНКА” Є. ЖАРІКОВОЇ: ПОЕТИКА МЕЖОВОСТІ

2025-01-21T09:42:22+02:00

Проблема співвідношення феноменів травми, пам’яті, історії в українській поезії є актуальною, позаяк реалії, пов’язані з війною, сприяють створенню текстів, визначальними рисами яких є екзистенційність, націленість на свідчення та реакцію, що виявляється в авторських інтенціях стосовно розвитку теми межовості як сукупності екзистенційного кола проблем стосовно граничних станів свідомості і ситуацій морального вибору. Ці тенденції спостерігаються насамперед у комбатантській поезії, навіть якщо вона тематично далека від висвітлення власно мілітарної тематики: мотиви війни та екзилю як втрати екзистенійного підґрунтя, у цих текстах простежуються на різних рівнях, але насамперед – на рівні сюжетно-образних структур та в організації художньої цілісності творів. Провідною особливістю цих текстів є націленість на консолідацію національних колективних психічних змістів і цінностей, які є основою національної колективної та особистісної ідентичності. У віршах такої тематичної спрямованості одним із архетипів духовної консолідації (як особистісної цілісності і як зв’язку між поколіннями нації) є Дім. У розвідці ми звернулися до аналізу одного із таких творів – до вірша “Витинанка” зі збірки “Між любов’ю і любов’ю” поетки, музикантки, військової Є. Жарікової. Мета розвідки спрямована на висвітлення: 1. Травми втрати дому як увиразника руйнування духовного світу ліричної героїні; 2. Мотивів пам’яті і посттравматичного зростання як руху до власної цілісності через подолання страху і розгубленості перед (не)буттям.
Методологія розвідки передбачає спробу поєднання герменевтичного аналізу, архетипної критикии, міждисциплінарного та імагологічного аналізу, магології, рецептивної естетики. Частково застосовано історико-типологічний, порівняльний, психобіографічний методи, що дають змогу простежити генеалогічні та ідейні зв’язки із концепціями екзистенційності, що були оприявнені у письменницькому і філософському середовищі української еміграції ХХ ст.
За результатами визначено смислову та архетипно-символічну наповненість твору, акцентовано на екзистенційних параметрах ідейно-тематичної матриці твору, проаналізовано зв’язок концептуального наповнення назви вірша із мотивом травми та її подолання. Доведено, що українська поезія періоду війни рефлексує не лише над теперішніми подіями та онтологічною ситуацією, у якій опинилася нація, але й активно переосмислює спадок минулого.
Тема втрати дому і безґрунтовності стала однією із основних у художній та філософській думці української еміграції. Українські автори пропонували своє обґрунтування екзистенційного світогляду, властивого українській ментальності пропагували власну версію екзистенціалізму, основною ідеєю якого була ідея закоріненості в національний ґрунт. Ця ідея на рівні міфопоетики відлунює і в сучасній комбатантській поезії.

УКРАЇНЦІ В УРУГВАЇ: ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

2025-01-21T10:06:23+02:00

За приблизними підрахунками від п’яти до десяти тисяч українців емігрували до Уругваю. Більшість емігрантів прибули у період між 1920ми і 1930ми роками. Незначна частина прибула після І і ІІ Світових воєн. Столиця Монтевідео стала головним центром українського поселення. У статті детально проаналізовано діяльність іммігрантів і організацій, які вони заснували. Окрім того, у дослідженні простежено динаміку громадських товариств
і пояснено причини їхнього поступового занепаду. Зокрема, мова йде про такі товариства, як Українське робітниче товариство імені Тараса Шевченка; Українське культурно-освітнє товариство імені Івана Франка; Робітниче товариство «Воля», яке згодом стало основою прорадянського Українського культурного центру. Через певний час Центр трансформувався у Культурний центр Максима Горького. У статті також йдеться про Товариство «Просвіта», засноване у Монтевідео 1934 року, та інші громадські і релігійні організації, створені після ІІ Світової війни. Дослідження охоплює різноманітні джерела, наприклад, періодичне видання «Українське слово», що видавалося товариством «Просвіта» в Аргентині і до якого належали члени української спільноти в Уругваї. Опріч цього, джерельною базою є дописи прорадянських видань, що друкувалися в Уругваї, Аргентині та інших країнах. Україномовне видання «Свобода» (Джерсі-сіті, США) також залучено до дослідження.

ПЕРЕДІСТОРІЯ РАСОВОГО ПРИМИРЕННЯ (А. Стобо Снайдермен, Д. CАндерсон (Амо Бінаші) “Долина Бердтейл: Індіанська резервація, місто білих і дорога до примирення” (HarperCollinsPublishers Ltd, 2022))

2025-01-21T10:29:16+02:00

До уваги читачів запропоновано рецензію на працю А. Стобо Снайдермена і Д. Cандерсона (Амо Бінаші) “Долина Бердтейл: індіанська резервація, місто білих і дорога до примирення” (2022 р.). Подано короткий огляд основного історичного матеріалу, що запропонований у праці. Значна увага зосереджена на історії освітніх закладів для корінного населення: від шкіл-інтернатів до окремих шкіл на резерваціях. Колективна історія народу анішінаабі передана через долю конкретної родини Тувоіс. Аргументовано думку про те, що міжпоколіннєва травма, приниження, знищення автохтонної культури і недостатнє фінансування шкіл для корінного населення стали причинами його матеріальної і духовної кризи. З іншого боку, зібрано і представлено матеріал про перші поселення українців у Манітобі (у районі озера Давфин). Констатовано факти про дискримінацію іммігрантів з Буковини і Галичини: упереджене ставлення англо-саксів як домінантної групи, а також табори для інтернованих чужинців під час Першої світової війни. Зроблено висновок, що індивідуальні і колективні трагедії кожного окремого народу спричинили замкнутість і сфокусованість на власних бідах. Незважаючи на їхню географічну близькість поселення, вони довгий час залишалися чужинцями один для одного. Лише індивідуальні контакти і перші кроки зроблені директором школи, українцем за походженням, до пізнання і занурення в життєвий досвід Іншого роблять декларації про порозуміння і примирення ефективними і дієвими.