Сучасні літературознавчі студії

РОЗІРВАТИ ШВИ ПОКОРИ: ОДЯГ І СВОБОДА У РОМАНІ МАРГАРЕТ ЕТВУД «ОПОВІДЬ СЛУЖНИЦІ»

2026-04-30T16:40:29+03:00

У статті проаналізовано символічну функцію одягу в романі «Оповідь служниці» (1985) Маргарет Етвуд як інструменту дисциплінування та способу маніфестації опору. Розглянуто авторський опис встановленої у тоталітарному суспільстві сарторіальної ієрархії, що пригнічує особистість, водночас залишаючись простором для субверсії. Особлива увага приділяється взаємозв’язку між тілесністю, кольоровою диференціацією та формами бунту, які проявляються у способах носіння й переосмислення «уніформи» служниць. Дослідження спирається на інтерсекційний фемінізм та теорію перформативності, демонструючи, як мікрорезистенція через одяг постає частиною дискурсу боротьби за ідентичність і свободу.

ПОЧУТТЯ СВІТЛА У ТВОРЧОСТІ ТА СПОСОБІ ЖИТТЯ ЛИТОВСЬКОГО КОМПОЗИТОРА РАМУНАСА МОТЬЄКАЙТІСА

2026-04-30T17:56:09+03:00

Прагнення дослідити глибини сучасного життя з його насиченістю та сенсу творчості приводить композитора Рамунаса Мотьєкайтіса (*1976) до щільного зв’язку зі світом природи у процесі його коливань між відвертістю та самотністю. Саме тут народжується справжнє сприйняття музики як світової гармонії, просякнуте відчуттям священного. Цей унікальний зв’язок між креативністю, тишею та спогляданням життя віддзеркалює вплив традиційної японської культури, яку композитор вивчав та досліджував. Відтак, естетичне проникнення Мотьєкайтіса до відкритості та закритості японської культури щодо Заходу, разом з його глибокою зацікавленістю творами Тору Такеміцу (1930–1996) і текстами, де йшлося про тишу у музиці, сприяло унікальній інтерпретації литовським композитором відчуття сакрального під час слухання дзижчання та неповторності спостережень. Отже можна стверджувати, що литовський композитор і японіст занурився у власний світ ідей, переживаючи феномен музики наче крізь призму синтоїзму або практик Дзен, і поєднуючи світло і дзижчання у філософську єдність, здатну вийти за межі Пітьми сучасного світу, у тяглість пост-апокаліпсису, та розчинитися у часі.

МОДНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ Е. Т. А. ГОФМАНА

2026-04-30T18:07:56+03:00

На прикладі новел Е. Т. А. Гофмана («Піщана людина» («Der Sandmann», 1798), «Малюк Цахес на прізвисько Цинобер» («Klein Zaches genannt Zinnober», 1819), «Принцеса Брамбіла» («Prinzessin Brambilla»)) розглянуто функціональність одягу в літературних творах видатного німецького письменника. Увагу зосереджено на зв’язку тіла і вбрання, сконструйованості статі, пошуках ідентичності. Вказано на те, що німецький романтик добре володіє модною компетентністю, яка виявляється в його обізнаності з історичними костюмами, тогочасними модними трендами (жіночими і чоловічими), функціональністю моди, театральністю вбрання. Стверджується, що Гофман майстерно використовує одяг для увиразнення своїх концептів тіла, статі, ідентичності, потворності/привабливості, природності/штучності, але також змінності, оптичного сприйняття, перехідності. Новели уможливлюють розгляд функціонування одягу в літературному тексті романтизму в аспектах містики і фантазії, перетворення і впливу на
соціальне сприйняття, карнавалу і пошуків власного Я.

СИМВОЛІКА ПРИКРАС У ТРАДИЦІЙНОМУ КАРАКАЛПАЦЬКОМУ КОСТЮМІ В КОНТЕКСТІ ІСТОРИЧНОЇ Й КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

2026-04-30T18:22:06+03:00

Автори статті аналізують стосунки між духовною культурою народу, відображеною в героїчному епосі каракалпаків «Кірк-Киз» («Сорок дівчат»), та її віддзеркаленням у предметах матеріальної культури, зокрема, жіночих прикрасах з традиційного весільного вбрання каракалпацької нареченої. Завважено глибинний зв’язок між ювелірним мистецтвом та архаїчними уявленнями про Всесвіт та місце людини у ньому. Проілюстровано трансформацію семантики прикрас з магічних, захисних та ритуальних артефактів у військові символи. На підставі аналізу конкретних елементів костюму зроблено висновок про те, що декоративно-ужиткове мистецтво щільно переплітається як з ідеологічною символікою, так і з культурно-історичним контекстом та естетичними цінностями, сформованими цим контекстом.

ДИСКУРС МОДИ В СУЧАСНОМУ ФРАЦУЗЬКОМУ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ

2026-04-30T18:53:46+03:00

У статті представлене дослідження дискурсу моди у площині художньої літератури на основі праць сучасних французьких науковців. Попри той факт, що на позір мода видається далекою від сфери досліджень, іманентних літературознавству, наукові розвідки початку ХХІ ст., здійснені дослідниками з французьких університетів, підводять до висновку: дискурс моди у площині проєкцій на художню літературу дозволяє вийти на новий рівень розуміння підходів до аналізу ідентичності як ключового питання нашого часу. Отже, дискурс моди виявляється прямо пов’язаним з поглядом на літературу як антропологічну лабораторію. Новітній погляд на осмислення потужності моди як дискурсу пов’язаний, перш за все, з іменами Ф. Моннейрона, Р. Капоторті. Положення їхніх праць дозволяють перечитати досвід класичної літератури. Розгляд історичного вектору проявлення дискурсу моди у французькій літературі виводить на перший план творчість О. де Бальзака та М. Пруста. Саме в «Людській комедії» вперше постав «модний Париж» з усіма викликами для дослідження людських пристрастей. У модусі генетичної критики М. Пруста образ сукні та процес шиття постають як метафори написання роману, що дозволяє по-новому подивитися на літературну творчість. Залученість дискурсу моди до художнього рельєфу творчої моделі Бальзака і Пруста експлікувала присвоєння елементам одягу семантичного значення показника соціальної мобільності та глибинних психологічних змін. Французькі письменники другої половини ХІХ ст. активно працювали з образами одягу та, ширше, – моди, що дозволило відкрити їхню метафоричну силу в контексті метаморфоз внутрішнього світу людини і навіть на позначення буття художнього тексту як такого. Саме тому аналіз моди дозволяє віднайти ключик до «втраченого часу», до осмислення колективної пам’яті. Стаття підводить до висновку про потужність дискурсу моди для дослідження нових викликів нашого часу, особливо у площині порівняння з історією цього питання у французькій літературі.

ТЕМА ПОВЕРНЕННЯ Й МОТИВ РІДНОГО ДОМУ В ІСПАНОМОВНОМУ ОПОВІДАННІ «EL TREN A CASA» («ПОТЯГ ДОДОМУ») КАТЕРИНИ ФРІАС

2026-04-30T19:54:50+03:00

У статті аналізується тема повернення та мотив рідного дому в іспаномовному оповіданні «El tren a casa» («Потяг додому») сучасної української письменниці Катерини Фріас зі збірки «Tras las cortinas azules y amarillas» («За синіми і жовтими гардинами»). Звернено увагу на символіку образів поїзда, вікна та простору дороги як метафор внутрішнього руху, пошуку ідентичності й відновлення зв’язку з батьківщиною. Особливу увагу приділено художньому осмисленню досвіду еміграції, феномену «застиглого часу» та співвідношенню особистої й колективної пам’яті в умовах війни. Показано, що Катерина Фріас вибудовує образ дому як духовного центру, місця пам’яті та сили, де поєднуються любов, надія і гуманізм. Оповідання «Потяг додому» постає символом повернення не лише географічного, а й екзистенційного – як віднайдення сенсу життя через допомогу іншим і збереження власної ідентичності.

СУТАНА ЯК ВЕСТИМЕНТАРНИЙ КОД ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ ЖОРЖА БЕРНАНОСА (НА ПРИКЛАДІ РОМАНУ «ЩОДЕННИК СІЛЬСЬКОГО СВЯЩЕННИКА» ТА ОДНОЙМЕННОЇ КІНОАДАПТАЦІЇ РОБЕРА БРЕССОНА)

2026-04-30T20:03:28+03:00

У фокусі дослідження перебуває аналіз вестиментарного коду католицької сутани як вияву християнського дискурсу в романі представника Католицького літературного відродження доби модернізму Жоржа Бернаноса – «Щоденник сільського священника», а також його зіставний аналіз з однойменною кіноадаптацією французького режисера-мінімаліста Робера Брессона. Завдяки використанню історико-культурного методу, семіотики, літературної герменевтики, феноменології та інтермедіального аналізу, доведено, що священнича сутана є не декоративним елементом літературного і кінематографічного текстів, а розкривається, як засадничий семіотичний вузол, що відкриває метафізичну глибину людської драми перед лицем таїни покликання, неминучості страждання, спокуси відречення, містерії жертви, що є фундаментальними категоріями бернаносівського мікрокосму. Насамперед запропоновано історико-культурний екскурс в генеалогію символічного значення католицької сутани: показано, як відпочатку необов’язковий елемент одягу духівництва, що спершу функціонував як елемент станового розрізнення у суспільній площині, від часів Тридентського собору набуває сьогоденної образної ваги, а саме присутності сакрального в царині профанного, небесного в земному, а відповідно й характеру обов’язкового вжитку. Досліджено історичний символізм чорної сутани в католицькій традиції, що стає головним вестиментарним образом безіменного кюре з Амбрікура. По-друге, проаналізовано всі згадки про літургійне й позалітургійне облачення бернаносівського протагоніста. Доведено, що в літературному тексті сутана стає зримим знаком незримого екзистенційного конфлікту, що розкривається у трьох регістрах: сутана як знак соціальної відокремленості, сутана як зовнішній елемент хворобливого тіла, зняття сутани як духовне
відречення від власного покликання. По-третє, представлено аналіз брессонівської кіномови, в межах якого показано, що те саме романне символічне навантаження сутани як метафізичного й екзистенційного знаку в кіноадаптації розкрите завдяки роботі світлотіні, монтажу, інтер’єрам, тлу, паузам, повторам, акторській роботі з тілесністю. Зрештою, запропоновано компаративний зріз літературної та кінематографічної мов, де показано, як в інтермедіальній площині обидва мистецтва працюють з єдиним семіотичним полем і доповнюють одне одного.

СОМАТИЧНО-ВЕСТИМЕНТАРНИЙ КОД ЯК ВИМІР НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В РОМАНІ ВІРИ ЛИСЕНКО ЖОВТІ ЧОБОТИ (Yellow Boots, 1954)

2026-04-30T20:15:30+03:00

Статтю присвячено літературознавчому аналізу соматичного та вестиментарного кодів як інструментів формування й збереження національної ідентичності. Матеріалом для дослідження зазначених кодів став роман Віри Лисенко «Жовті чоботи» (Yellow Boots, 1954) – один з ключових творів українсько-канадської літератури. У своєму творі Віра Лисенко репрезентує асиміляцію іммігрантів не лише як соціальну чи культурну адаптацію,
а як тілесно втілений наративний процес, що серед іншого реалізується через одяг/одягання/пошиття одягу. У дослідженні запропоновано кілька інтерпретаційних підходів, зокрема ізоморфну перспективу вестиментарного коду та мистецьку перспективу, що становлять методологічні рамки для осмислення ідентифікаційної трансформації головної героїні Лілі Ландаш. Прерія ізоморфно віддзеркалює персонажів, розмиваючи межі між людиною та природою. Фізичні страждання, хвороба та виснажлива праця постають як наративні маркери переміщення й емоційної депривації, перетворюючи тіло на простір, де фіксуються травма міграції та пам’ять поколінь. Водночас спів Ліллі та її заняття шиттям функціонують як естетичні практики тілесного втілення, за допомогою яких вона вибудовує культурну тяглість і трансформацію. Таким чином, роман осмислює асиміляцію як творче, тілесне, вестиментарне й символічне переосмислення ідентичності, де голос, жест і матеріальна практика підтримують гібридну українсько-канадську ідентичність.

СТАРІ ЖІНКИ В ТІНІ ПАМ’ЯТІ: У ПОШУКАХ СТАРИХ ПЕРСОНАЖОК В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ПРО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКУ ВІЙНУ

2026-04-30T20:27:27+03:00

У статті досліджено репрезентацію образу старої жінки у сучасній українській літературі про російсько-українську війну. Основний акцент аналізу старих персонажок стоїть на темах пам’яті, дому, міжпоколіннєвого конфлікту та внутрішніх викликів старіння. Старість в межах роботи розглядається не як фіксований хронологічний етап людського життя, а як соціальний та наративний конструкти, що впливають на способи репрезентації та вибудовування ідентичності. Стаття прописує процеси трансформації маргіналізованої жіночої фігури під впливом війни як екзистенційної загрози, а також стратегії подолання вікової та ґендерної маргіналізації.
Матеріалом дослідження стали художні тексти, написані до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, які відображають ранні літературні реакції на війну в різних жанрах: п’єса «Хлібне перемир’я» Сергія Жадана, п’єса «Погані дороги» Наталки Ворожбит, роман «Доця» Тамари Горіха Зерня та роман «Довгі часи» Володимира Рафєєнка.